Богдан Мельничук,
доктор філологічних наук
Життєва стежка Михайла Григоровича Івасюка, відомого українського письменника, фольклориста і літературознавця, розпочалася 25 листопада 1917 року в старовинному буковинському містечку Кіцмань, де свого часу не раз бував Юрій Федькович, глибоко переконаний, що тут можна навчитися “народного духу”, українського звичаю. У Кіцмані виростав, набираючись знань у чотирирічній початковій школі, Сидір Воробкевич, який згодом закликав плекати “рідну руську мову”, розмовляти «своїм рідним словом». Там же на початку нашого століття викладав у гімназії українську мову й літературу Сильвестр Яричевський, котрий, до того ж, керував хором товариства «Боян» і був одним з найдіяльніших учасників першого на Буковині товариства «Січ». Для нього поет створив кілька «січових» пісень, в одній з яких мовилося:
Як ту землю не любити,
Таж за нею серце гине,
Ах, для неї тільки жити,
Для вільної України!
Про С. Яричевського Михайло Івасюк почув багато ще в дитинстві з вуст свого батька Григорія Івановича, котрий добре знав гімназійного навчителя та письменника. Від нього ж довідався син і про те, як навесні 1913 року разом з іншими кіцманськими селянами батько ходив пішки до Чернівців (а це понад двадцять кілометрів в один бік), аби зустріти на залізничному вокзалі Івана Франка і почути у Народному домі пекучі жалі і натхненні пророцтва його “Мойсея”:
Народе мій, замучений, розбитий…
Твоїм будущим душу я тривожу…
Чи ж треба після цього дивуватися, що Михайло Івасюк з дитинства перейнявся любов’ю до України, що іще хлопчаком зріднився з мрією – стати не просто письменником, а письменником українським?
А за часів, коли він спинався на ноги, це було неймовірно важко: румуно-королівські окупанти позбавили його, як і тисячі буковинських українців, навіть елементарного – права здобувати освіту рідною мовою. Тож за тринадцять років перебування у ліцеях Кіцманя і Чернівців Михайло Івасюк не навчався по-українськи жодного дня, жодного уроку. Щоправда, блискуче оволодів румунською, а також латиною, французькою, німецькою, польською мовами. Що ж до університету, в який вступив восени 1939 року, то навчався там (також по-румунськи) аж пару місяців: через неспроможність оплатити навчання його відраховують. Постала реальна загроза опинитися в румунському війську, до того ж – у жандармському полку. Треба було рятуватися, і юнак переходить румуно-радянський кордон у припрутському селі Завалля, що на Покутті, де ще у вересні запанувала більшовицька влада.
Гадалося, що зможе продовжити навчання в одному з радянських університетів, а його запроторили до станіславської в’язниці. Відтак були аналогічні заклади у Львові, Одесі, Харкові. А там – «білокам’яна і червонозоряна», яка «поблагословила» ще далі – до білих ведмедів, у «Комі АРСР».
Одного разу мало не опинився на дні Печори, коли під вагою сотень сталінсько-беріївських рабів, яких конвоїри переганяли через ріку, проламався незміцнілий ще лід. Десятки нещасних таки сконали у крижаній воді, а йому дивом пощастило вибратися на берег. Задерев’янілий від холоду, в одязі, що перетворився на колючу жерсть, міг загинути і пропасти на суші, в тайзі, але випадково набрів на теплу оселю, яка обізвалася до нього гарною українською мовою господині: “Ой лишенько!..”.
Щоднини чатувала загибель і в гулагівському бараку. Але й там зустрілися напрочуд благородні люди, передусім доктор Олександр Мойсейович Шульдер, учень академіка Павлова, головний невропатолог і психотерапевт таборів Півночі. В числі інших «доходяг» він відправив буковинця до лазарету – аби той оклигав, а відтак узяв його на роботу до лікарні. Спершу – санітаром, а після складання відповідних екзаменів – старшим фельдшером. Відчував М. Івасюк підтримку і з боку доктора Л. О. Зільбера, рідного брата Веніаміна Кареліна. Добрі приятельські стосунки склалися в нього і з дочкою маршала Тухачевського – Світланою Михайлівною, і з іншими високоосвіченими, духовно багатими людьми. Спілкування з ними, з книгами допомагало вистояти і не тільки не деградувати за неймовірно тяжких обставин, а зрости інтелектуально, збагатитися духовно.
Повернувшись 1946 року до рідного Кіцманя, Михайло Івасюк викладає в тамтешній десятирічці й сільгосптехнікумі У школі – і французьку мову, й історію, і навіть логіку, психологію та астрономію, в технікумі – латину й рецептуру. А водночас студіює французьку філологію в Чернівецькому університеті, який закінчує 1949 року. Блискуча мовно-літературна ерудованість відкрила йому шлях до університетської кафедри української літератури, з якої звертався до студентів майже чверть століття (1964-1987 рр.). Спочатку – в ранзі старшого викладача, а після захисту кандидатської дисертації про життя і творчість Сильвестра Яричевського – доцента.
Літератор широкого профілю, Михайло Івасюк починав з віршів. Найперші складав іще дитиною у своєрідному співавторстві з матір’ю Олександрою Василівною. Згодом почав віршувати без маминої допомоги, а восени 1934 року в чернівецькому дитячому журналі «Українська ластівка» з’явилася його першопублікація «Розкажу тобі казку» з рядками про «Дніпр старий, ревучий та Вкраїну нещасливу», надиханими і Тарасом Шевченком, і розмовами про трагічну долю великого народу по обидва боки Дністра, що велися не лишень у родині, а й у всьому Кіцмані. Через два роки в тому ж часописі побачила світ Івасюкова поезія про страшний голодомор, влаштований сталінськими опричниками на радянській Україні. Отже, свій творчий шлях М. Івасюк починав з уболівання за рідну українську землю за її майбутнє. Були серед його юнацького доробку й вірші іншого плану. Частина їх складала розділець «Поезії 30-х років» у збірці «Елегії для сина» (1991), що увібрала твори різних десятиліть. Осердям книжки, її емоційним центром став просторий, однойменний з її назвою цикл, народжений непоправною батьківською втратою – загибеллю єдиного сина, видатного українського композитора.
З прозовими творами Михайло Івасюк виступає від початку 50-х років. Виступає спершу з нарисами та замальовками на сторінках місцевих газет, а 1957 року друкує в альманасі «Радянська Буковина» скорочений варіант повісті «Чуєш, брате мій…». Невдовзі з цієї повісті, яку ще в рукописі благословила Ірина Вільде, виріс роман «Червоні троянди», виданий 1960 року у Києві й передрукований відтак на шпальтах канадського тижневика «Українське життя» (нині – «Життя і слово»). Наступні прозові книжки М. Івасюка – збірка оповідань «Відламана галузка» (1963), повісті «Двобій» (1967) та «Весняні громовиці» (1970), романи «Вирок» (1975 рік – журнальна публікація, 1977-й – книжкова) і «Серце не камінь» (1978), звернуті також до життя Північної Буковини 30-х – початку 40-х років, утвердили його добре ім’я в нашій літературі.
Жанрово-тематичною розмаїтістю, пошуками нових виражальних засобів позначена прозова творчість М. Івасюка 80-х – початку 90-х років.
У романі «Пташка піднебесна» (1984) реалізувалося чимало з побаченого і пережитого письменником над Печорою, під час праці в лікарні. Особливе місце серед численних історико-біографічних творів минулого десятиріччя належить повісті М. Івасюка «Монолог перед обличчям сина», обнародуваний у журналі «Жовтень» (1988, № 9-10), адже то не просто повість-біографія, а повість-реквієм, повість-зойк, пронизана щемливо батьківською любов’ю, як і згадуваний попереду поетичний цикл, паралельно з яким вона творилася.
Найвагомішими художніми здобутками М. Івасюка останнього півтора десятиліття і, зрештою, всієї творчості стали його історичні романи – «трикнижжя»: «Балада про вершника на білому коні» (1980), «Лицарі великої любові» (1987) і «Турнір королівських блазнів», опублікований у газеті «Буковинське віче» (1993) та в журналі «Дзвін» (1994, № 5-6). Усі вони звернуті до глибинних пластів буковинської історії. Останній – до того, що пов’язаний з відомою Шипинською землею кінця 30-х – 40-х років ХІV ст.., а два перші – до середини і другої половини ХVІІ століття. Неабиякою заслугою письменника стало те, що він реабілітував народного ватажка Мирона Дитинку, показавши, що це був не «розбійник», як твердили декотрі молдавські літописці, а достеменний лицар з благородними і високими пориваннями, великий і в любові до рідної землі, і в коханні до милої подруги Артемії.
Михайло Івасюк був невсипущим трудівником на різних ділянках рідної культури. В його літературній редакції ідуть на кону нашого театру п’єси С. Воробкевича і С. Яричевського. У доробку М. Івасюка-фольклориста сотні записаних і впорядкованих народних перлин, з яких складалися, зокрема, книги: «Казки Буковини. Казки Верховини» (1968), «Чарівне горнятко» (1971), «Казки Буковини» (1973) та підготовлена до друку «Золота карета». Як літературознавець, він опублікував десятки статей, видав великий том творів С. Воробкевича (1986), підготував аналогічну книгу С. Яричевського. Очікують на видання його повість-казка із сучасного життя «Веселий поклик вічності», книжка оповідань, новел, щоденникових записів, споминів. У тім числі й про те, як тонув у крижаній воді Печори, як гинув у смердючому бараці. Але не загинув. Тому, що завше схилялася над ним доброю берегинею Україна.
Він жив нею і заради неї, найріднішої у світі землі, впродовж багатьох десятиліть, аж до фатального 5 лютого 1995 року. Втім, він живе нею і нині, живе у своєму високопатріотичному і високохудожньому слові.