Михайло Івасюк. Поетичний образ сина

  Надія Бабич, професор,
кандидат філологічних наук

Його любили – щемно, трепетно, гордо. Воло­димира Івасюка – сина, бра­та, композитора, музиканта… З цією любов’ю не крилися, він її відчував, але вона його не псувала. Навпаки, справді прагнув ставати досконалі­шим. І це йому вдавалося
Великим митцям важко мати не менш великого бать­ка, бо тому, хто зостається, коли щось трапляється, не знайти властивого простим смертним умиротворення душі своєї. І тоді не лише каже, а й згоряє батько словами:

Я не прощу собі ніколи того,
Що не зумів умерти 
замість нього.

(“Зі мною ніч безкрая”).

Ми знаємо – спалив себе тугою за сином письменник Михайло Григорович Івасюк. Не поважні роки, і навіть не важка недуга дошкуляли най­більше, а неймовірне бажання того, щоб відхід сина Володи­мира виявився сном. Може, саме тому цикл поетичних творів “Елегії для сина” (Уж­город, 1991) з однойменної збірки М. Івасюка завершується “Колисковою”:

Хай ніч, любий сину,
Снує срібний шовк,
Ти спи – на сторожі
Безмежна любов.

І Всевишній його теж, ма­буть, любив, бо прийшов Воло­дя на світ не лише талановитим, а й гарним: синьооким, струн­ким, дужим, усміхненим. Ось як про ці риси зовнішності сина написав батько:

Завихрилася у кімнаті
голуба пожежа –
твої очі спалахнули сміхом
(Вірш без назви).

…Упав мій розпач
на твої оголені рамена
й широкі груди…
…і на твої вродливі руки
до ніг твоїх струнких, невтомних 

(“Упав мій розпач”).

Так солодко торкається ду­мок
і серця
Синівська посмішка твоя
(“За руки взявшись”).

Древні казали: “Заговори, щоб я тебе побачив”. А Володя говорив і голосом скрипки, і голосом серця, а не лише устами:

 Роки твої – свічада велемовні.
Дякую тобі за дивний голос…
Листи твої – чарівні

                          партитури –
Щодня зі мною розмовляють.
В тій мові – вихори юнацтва,
Подібні до розливів скрипки.
Я дякую тобі за ту

                            благословенну мову,
Я дякую тобі за ту любов

                             пречисту.

Хто міг передбачити, відстрочити або й відвернути біду? Доля, кажуть, незворотна. Щоправда, і люди та лю­диська прикладаються до її течії. Та як же це можна, якщо Він був незвичайний?

І маришся у радощах нестриму,
Увесь в сузір’ї бджіл і мотилів,
В полоні звуків, зібраних

                                       незримо,
В оркестрах неба, лісу і полів

(“Елегія”).

    І, з точки зору батька, був Володя навіть надзвичайний:

Хвилинами здається,
Що ти раптово розчинився
У людяності і красі
Й надав їм форму власної особи

(“За руки взявшись”).

Безмір любові до сина – це була, мабуть, та фатальність, яка не давала батькові прийти до себе після розлуки. І, навіть “коли змагають болі, я повертаюся до твого світла й розкриваю груди перед ним, немов перед очима сонця” (“Я повер­таюся до твого світла”). Ми­хайло Івасюк був упев­нений (і в цій упевненості є щось фаталістично-оптимі­стичне), що син також гото­вий був би жертвувати собою задля батька:

Якби ти знав мою святу любов,
Ти б тисячі смертей переборов.
І серед болів, жур, жаских

                                          тривог
Ти б марище прогнав з моїх очей
І зняв тягар самотності з

                                          плечей –
Ти ж мій єдиний син, єдиний бог.

Оце боготворення сина («лиш руки можу зводити до тебе – мого єдиного на світі божества» – “Ночами проки­даюсь” ) – наслідок, звичайно, невгасимого почуття відчаю, розпуки, незворот­ності.
Звісно, мінорність циклу “не впускає” у нотний стан іншого тону, та все ж спогади повертають до щасливого ди­тинства, ранньої юності, коли Володю любило все живе: і бджоли, і метелики, і ластівки, які могли шугати жваво над робочим столом і мало не тор­катися облич, бо мали батька й сина “за родичів найближ­чих” (“На балконі”), любили і сади…
Поет-батько ототожнює свою дитину не лише з денним світилом-сонцем, а й з місяцем ясним, без якого теж нема життя, без якого “зогнивають зорі” і все втрачає сенс:

Як місяць не зійде,
То став цей осліпне,
Сховаються зорі,
Бліді, непривітні.
Як ти не приїдеш
До рідного дому,
Ніхто не розвіє
Мій смуток і втому
(“Весна сплела із рути “).

Не розвиднілось більше письменникові Михайлу Івасюкові, бо навіть небо і земля пройнялися болем утрати:

Дивлюсь в блакитне небо,
В таке, як твої очі,
Та сонця не впізнаю –
Лице його в сльозах.
Й дерева непритомні –
Їх пам’ять у судомі…

А люди? Що ж люди? Їм, переважно, не болить чуже горе. А ще коли підсипають солі в рану, то вони готові й подивитись, як то болить, особливо, коли рана в люди­ни, що вивищувалася над на­товпом і могла сягнути зір. А потім усе “списується” на долю, хоч “вчинки” її цілком як у людини:

Що ж ти, доле, підсилаєш кобри
До безборонних і дзвінких

                                             сердець?
Вони ж перлини – ти це знаєш

                                                добре, –
Що красять нашої доби вінець.
Ти ж так стоптала світ

                                               краси, ідей,
Що й Прометей зненавидів

                                                людей
(“Доля”).

А з долею на прю не вий­деш, виклику їй не пошлеш, її навіть не передбачити:

…Я став Сізіфом, якому від богів

                дістався камінь,

                              а руки в мене
        не натреновані для цього
(“Я не годен ховати серце”).

І опустилися руки, хоч до цього вони не одну біду роз­вели, не одну скруту витрима­ли. Плакало каміння під нога­ми, як ішов поет-батько сино­вим містом, все упертіше німували його уста (хіба кри­чали інколи від болю), бо все менше вірив, що має з ким про свою розлуку говорити… Навіть не міг відповідати тим, хто його щиро запитував:

Де ж син твій чудесний,
Що в нашому серці
Розбуджував весни?

(“Як місяць не зійде”).

Не відповідав, хоч тільки він знав усю правду. Майже всю, бо повну правду того фа­тального дня чи ночі Володя забрав із собою. Та вірив бать­ко, що ” …твої благословенні тридцять років не стануть жов­тим листям, що люди спалюють восени” (“Я повертаюсь до твого світла”), і що, “осяяний людською добротою”, син жи­тиме у пам’яті тих, хто його по-справжньому любив. І від цієї віри навіть “болі геть зника­ють, немов блукаючі вогні”.
Тримаю в руках збірку Михайла Івасюка «Елегії для сина» з дарчим написом уже знесиленої руки нашого письменника і впевнююсь у великій силі серця, таланту, який і в елегіях безмірного горя не зійшов на стежку “війни” – з собою, з долею, з винуватця­ми. Це ж яка мала бути сила тієї любові, щоб малість реаль­ності не заманила в тенета історії… І визріло переконання, що мінорність, елегійність – це теж бальзам для душі, якщо цю душу ще не з’їла іржа байдужості.



Comments are closed.


Мобільне меню