(до 180-річчя збірки «Кобзар» та 175-річчя від дня публікації поезій «Заповіт», «І мертвим, і живим…», «Кавказ», «Наймичка», «Єретик»
Т. Г. Шевченка)
Тарас Григорович Шевченко — геній українського народу, кобзар, письменник, поет, художник, вічний вогонь, що ніколи не згасне в серцях українців. Без його імені не можна уявити нашої літератури, нашої культури, нашої країни. Творчість поета невмируща, в ній він відобразив ті думки й настрої, які були важливими в житті українців його часу. В другій половині XIX — на початку XX століття чи не єдиною книжкою в більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам’ять, за ним училися читати.
Уперше збірку «Кобзар» видано 1840 у Санкт-Петербурзі за сприяння Євгена Гребінки на кошти Петра Мартоса. У збірку ввійшло вісім творів: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», які ввійшли до цього збірника є своєрідним епіграфом видання, так і усієї творчості Тараса Шевченка. Після видання цієї збірки й самого Тараса Шевченка почали називати кобзарем.
У квітні 1845 року Тарас Григорович приїздить в Україну, щоб постійно тут жити і працювати. У Переяславі, де він живе у А.Козачковського, Т.Шевченко пише поеми “Наймичка”, “Кавказ”, вступ до поеми “Єретик”. Завершені твори 1843-1845 років Шевченко об’єднав у альбом “Три літа”.
Працюючи на посаді художника в Київській Археологічній комісії, Т.Г. Шевченко з метою змалювати історичні місця та пам’ятники, об’їздив не лише Правобережну Україну, а й Чернігівщину та Полтавщину. В холодну осіню погоду 1845 року у дорозі поет застудився і повернувся до с. В’юнища зовсім хворим. Хворіючи, поет написав своє посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим…». Відбулося це 14 грудня 1845 року. Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, переяславський лікар Андрій Козачковський і негайно ж перевіз Тараса Григоровича з с. В’юнища до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів. У той час мало хто видужував від цієї хвороби. Це знав і лікар, знав і поет. Після 20 грудня хворому погіршало, становище його було майже безнадійним.
У ці важкі дні Шевченкові страшенно захотілося сказати народові, Україні, своїм друзям тепле щире слово, і на папір лягли рядки «Як умру, то поховайте…». Вірш написано на Різдво — 25 грудня 1845 року. Шевченко не знав тоді, що ця його поезія стане дуже популярною піснею, народним гімном, бойовим закликом до боротьби. Він тільки хотів сказати народові про те, що думав, що почував. То був його заповіт.
На щастя, міцний організм переміг хворобу, а «Заповіт» пішов у люди: його переписували в десятках і сотнях примірників, передавали з рук у руки, вивчали напам’ять. Великого поширення він набув під час перевезення тіла Шевченка до України. Значна заслуга в цьому належить художнику Григорію Честахівському, який навчив «Заповіту» багатьох із тих людей, що прийшли на Чернечу гору попрощатися з Кобзарем.
В березневі Шевченківські дні пропонуємо вашій увазі твори – ювіляри Великого Кобзаря з фондів нашої бібліотеки. Ці та інші твори Тараса Шевченка можна отримати у відділі абонемента обласної книгозбірні.
