Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. Івасюка

Біографія Михайла Івасюка

 

Знаний нині далеко за межами рідного краю, Михайло Григорович Івасюк народився 25 листопада 1917 року в старовинному буковинсь­кому містечку Кіцмань, де свого часу не раз бував Юрій Федькович, глибоко переконаний, що тут можна навчитися “народного духа”, укра­їнського звичаю. В Кіцмані виростав, набираючись знань у чотирирічній початковій школі, Сидір Воробкевич, який згодом закликав плекати “рідну руську мову”, розмовляти «своїм рідним словом». Там же на початку нашого століття викладав у гімназії українську мову й літера­туру Сильвестр Яричевський, котрий, до того ж, керував хором товари­ства «Боян» і був одним з найдіяльніших учасників першого на Буковині товариства «Січ». Для нього поет створив кілька січових пісень, в одній з яких мовилося:

Як ту землю не любити, 
Таж за нею серце гине, 
Ах, для неї тільки жити, 
Для вільної України!

Про С. Яричевського Михайло Івасюк почув багато ще в дитинстві з уст свого батька Григорія Івановича, котрий добре знав гімназійного навчителя та письменника. Від нього ж довідався син і про те, як навесні 1913 року разом з іншими кіцманськими селянами батько ходив пішки до Чернівців (а це понад двадцять кілометрів в один бік), аби зустріти на вокзалі Івана Франка, а в Народному домі почути пекучі жалі і натхненні пророцтва його “Мойсея”.

Чи ж треба після цього дивуватися, що ще хлопчаком Михайло Івасюк зріднився з мрією – стати не просто письменником, а письменником україським?

А за часів, коли він спинався на ноги, це було неймовірно важко румуно-королюські окупанти позбавили його, як і тисячі буковинських українців, навіть елементарного – права здобувати освіту рід­ною мовою. Тож за тринадцять років перебування у ліцеях Кіцманя і Чернівців Михайло Івасюк не навчався по-українськи жодного дня, жодного уроку. Щоправда, блискуче опанував румунську, а з нею – латину, французьку, німецьку, польську мови. Що ж до університету, в який вступив восени 1939 року, то навчався там (також по-румунськи) аж пару місяців: через неспроможність заплатити за навчання його відраховують. Постала реальна загроза опинитися в румунському війську, до того ж – у жандармському полку. Треба було рятуватися, і юнак переходить румуно-радянський кордон у припрутському селі Завалля, що на Покутті, де ще у вересні запанувала більшовицька влада.

Гадалося, що зможе продовжити навчання в одному з радянських університетів, а його запроторили до станіславської в’язниці. Відтак були аналогічні заклади у Львові, Одесі, Харкові. А там – «білокам’яна і червонозоряна», яка «поблагословила» ще далі – до білих ведмедів, у «Комі УРСР», як уже в наші дні пожартує з подібного приводу один київський поет, маючи на увазі силу-силенну засланих туди українців.

Одного разу мало не опинився на дні Печори, коли під вагою сотень сталінсько-беріївських рабів, котрих конвоїри переганяли через ріку, проламався незміцнілий лід. Десятки нещасних таки сконали у крижаній воді, а йому пощастило вибратися на берег. Задерев’янілий від холоду, в одязі, що перетворився на колючу жерсть, міг пропасти і на суші, в тайзі, але випадково набрів на теплу оселю, яка обізвалася до нього гарною українською мовою господині: “Ой лишенько!..”.

Щоднини чатував загин і в гулагівському бараку. Але й там зустрі­лися напрочуд благородні люди, передусім доктор Олександр Мойсейович Шульдер, учень академіка Павлова, головний невропатолог і психотерапевт таборів Півночі. В числі інших «доходяг» він відправив буковинця до лазарету – аби той оклигав, а відтак узяв на роботу до лікарні. Спершу – санітаром, а після складання відповідних екзаменів – старшим фельдшером. Відчував М.Івасюк підтримку і з боку доктора Л.О.Зільбера, рідного брата Веніаміна Каверіна; добрі приятельські стосунки склалися в нього і з дочкою маршала Тухачевського Світланою Михайлівною, і з іншими високоосвіченими, духовно багатими людьми. Спілкування з ними, з книгами (а там, над Печорою, йому вдалося навіть зібрати власну бібліотечку з півсотні книг, поміж яких були твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини) допомагало вистояти і не тільки не деградувати за неймовірно тяжких обставин, а зрости інтелектуально, збагатитися духовно.

Повернувшись 1946 року до рідного Кіцманя, Михайло Івасюк викладає в місцевій десятирічці й сільгосптехнікумі, а водночас студіює французьку філологію в Чернівецькому університеті, який закінчує 1949 року. Блискуча мовно-літературна ерудованість відкрила йому шлях до університетської кафедри української літератури, з якої звертався до студентів майже чверть століття (1964-1987 рр.). Спочатку- в ранзі старшого викладача, а після захисту кандидатської дисертації про життя і творчість Сильвестра Яричевського – доцента.

Як мало не кожен український прозаїк, Михайло Івасюк починав з віршів. Найперші склав іще дитиною у своєрідному співавторстві з матір’ю Олександрою Василівною, котра не вміла ні читати, ні писати, але тонко відчувала ритм та образне слово, пам’ятала силу-силенну пісень і казок (пізніше записані від неї твори М.Івасюк включить до фольклорних збірників). Проказані матір’ю звертання до двох старших синів (усіх було в неї п’ятеро), що виїхали на заробітки до Канади (Іван повернувся звідти через сорок років, а Василь трагічно загинув на фабриці в молодому віці), під пером Михайлика набирали віршо­ваної форми.

Згодом став віршувати без маминої допомоги, а в середині 30-х років у чернівецькому дитячому журналі «Українська ластівка» з’явилася його першопублікація «Розкажу тобі казку» з рядками про «Дніпр старий, ревучий/Та Вкраїну нещасливу», надиханими і Тарасом Шевченком, і тими розмовами про трагічну долю великого народу по обидва боки Дністра, що велися не лишень у родині, а й у всьому Кіцмані. В ті ж роки побачила світ івасюкова поезія про страшний голодомор, влаштований сталінськими опричниками на радянській Україні. Були серед юнацького доробку молодого автора й вірші іншого плану. Частина їх склала розділець «Поезії 30-х років» у збірці «Елегії для сина» (1991), пройнятій почуттям великого болю і великої любові.

З прозовими творами Михайло івасюк виступає від початку 50-х. Перша його повість «Чуєш, брате мій» (1957), яку ще в рукопису поблагословила Ірина Вільде, трансформувалася невдовзі в роман «Червоні троянди» (1960). А по тому, як з’явилася збірка оповідань «Відламана галузка» (1963), повісті «Двобій» (1967)та «Весняні громовиці» (1970), романи «Вирок» (1975) і «Серце не камінь» (1978), вона ж відзначила, що М.Івасюк-письменник, який «має свою улюблену тему, свій стиль і художницьке світобачення».

Цією темою було для нього довгий час життя Північної Буковини 30-х – початку 40-х років нашого століття Відтак увагою прозаїка заволоділи інші часові й географічні координати.

У романній дилогії «Балада про вершника на білому коні» (1980) та «Лицарі великої любові» (1987) письменник розгорнув широку панораму боротьби буковинців за кращу долю у другій половині XVII століття і реабілітував народного ватажка Мирона Дитинку, показавши, що це був не «розбійник», як твердили декотрі молдавські літописці, а достеменний лицар з благородними і високими пориваннями, великий і в любові до рідної землі, і в коханні до прекрасної подруги Артемії Дилогію прихильно сприйнято як в Україні, так і за її межами. Досить сказати, що «Балада про вершника на білому коні» невдовзі після появи мовою оригіналу побачила світ у російському перекладі в Москві (разом з «Вироком», названим у публікації 1984 року «Приговор сыну Заратустры»), що про неї захоплено писали в Канаді («Українська література збагатилася прекрасним романом»), причому в українських виданнях різної політичної орієнтації.

Не раз і не два виникають аналогії і з сьогоденням і тоді, коли читаємо роман-трилогію про Мирона Дитинку. Правда, події цього твору переносять нас у ще глибше минуле – в XVII століття. Панували тоді на Буковині під прикриттям турецького султана чужо­земці – греки, албанці, молдавські бояри. Обдирали бідний люд, як липу. Дуже показовий епізод є в другій частині дилогії “Лицарі, великої любові”, коли боярин Стурза, аби похизувати­ся перед панством, яке приїхало до нього в гості на новосілля аж із самої Польщі, змушує серед зими селяни­на Онуфрія з-під річкової криги наловити йому раків. Що мав робити Онуфрій? Мусив виконати наказ пана боярина. І пішов під лід. Бо для боя­рина хлопське життя – копійка.

Не крики й сльози, а шаблі Мирона Дитинки та його побратимів захищають буковинців від грабежів і роз­бою.

Багато часу спливло, багато забулося й минулося, а ті проблеми, які були перед українським людом і в да­лекому XVII столітті, і в не такі вже далекі 30-і та 40-і роки XX століття, й досі існують. На жаль, вільні місця Юрія Зварича й Мирона Дитинки. На­томість навіть діги знають борця за справедливість Дункана Макклаута, супермена Бетмена, кращих поліцейських Лос-Анджелеса, Нью-Йорка та Санкт-Петербурга. І тільки невелика частина тих, кому пощастило в 81-му й 86-му роках придбати романи Михайла Івасюка про Мирона Дитинку, та кілька сотень старшокласників області, які брали участь у літе­ратурному конкурсі на кращий твір за романом Михайла Івасюка “Балада про вершника на білому коні”, знають про Мирона Дитинку й захоплюються ним.

Ще глибші пласти буковинської історії, пов’язані з Шипинською землею XIV ст., художньо відкрив М. Івасюк для світу в романі «Турнір королівських блазнів» («Дзвін», 1994, №№ 5-6, окреме видання – 1997 р.)

Але Михайло Григорович такі не по­бачив виданий окремою книгою роман “Турнір королівських блазнів”, не про­читав творів буковинських школярів, написаних за “Турніром”. Він би радів, відчуваючи, з яким захопленням слідкували юні за перипетіями бороть­би за свободу рідного краю його ге­роїв Стефана Шипинича і Стефа, Магдалини і Гордія, Мартина, Василя, Гри­ба, Костя, Реваки. Він би посміхався від задоволення, що зумів жар свого серця вкласти в кожне речення, сло­во. звук, коли писав про кохання Сте­фа й Христі, Гордія й Магдалини, бо його зрозуміли юнаки й дівчата кінця XX століття. Він би хотів познайоми­тися з ними.

У його творах ми впізнаємо не лише описані ним часи, а й самих себе, свою епоху. Певною мірою ці твори – дзеркало сьогодення. Ось, до прикладу, роман “Серце не камінь”, вийшов 1978 року. Після 1991-го критики дорікали Івасюкові, що, мовляв, він зробив реверанс комуністам, зобразивши позитивними барвами організаторів колгоспів на Буковині. Можливо, закид справедли­вий. Хоча ті ж критики до 1991-го писали дещо інше. Але не знаходимо сьо­годні, при всій розмаїтості друкованої продукції твору, в якому б із та­кою силою і майстерністю була зоб­ражена шляхетність людських почуттів, повага до особистості, прагнення цієї особистості не лише до влас­ної волі, а й до свободи всіх, як це є в романах Івасюка. Ось Юрко Зварич, добре, знаючи, що може позбутися заробігку, все одно закликає своїх то­варишів не давати коней фабриканту, який виселяє мешканців, бо остан­ньому треба покрити нанесені кризою збитки:

– Чому ми маємо усе це терпляче зносити? Оті двоє, – він показав на Ан­тона Ласкара й Ріхарда Семенюка, – спатимуть під білими перинами, а та жінка ходитиме по бараках і грітиме дітей худими грудьми.

На схилі віку письменник опублікував у журналі «Жовтень» (1988, №№ 9-10) повість «Монолог перед обличчям сина», якій належить особливе місце серед численних історико-біографічних творів мину­лого десятиріччя, бо то не просто повість-біографія, то повість-реквієм, повість-зойк, пронизана щемливою батьківською любов’ю, як і пое­тичний цикл «Елегії для сина» та поема «Привиди».

Його любили – щемно, трепетно,гордо Воло­димира Івасюка – сина, бра­та композитора, музиканта… З цією любов’ю не крилися, він її відчував, але вона його не псувала. Навпаки, справді прагнув ставати досконалі­шим. І це йому вдавалося, хоч відчував, що насувалися хма­ри, походження яких ще і сьо­годні чекає правдивого пояс­нення…

Великим митцям важко мати не менш великого бать­ка, бо коли щось трапляється, то тому, хто зостається, не знайти властивого простим смертним умиротворення душі своєї. І тоді не лише каже, а й згаряє батько словами:

Я не прощу собі ніколи того,
Що це зумів умерти 
замість нього.
(“Зі мною ніч безкрая”).

    Ми знаєм – спалив себе тугою за сином письменник Михайло Григорович Івасюк. Не поважні роки, і навіть не важка недуга дошкуляли най­більше, а неймовірне бажання того, щоб відхід сина Володи­мира виявився сном. Може, саме тому цикл поетичних творів “Елегії для сина” (Уж­город, 1991) з однойменної збірки М. Івасюка завершується “Колисковою”

Хай ніч, любий сину,
Снує срібний шовк,
Ти спи – на сторожі
Безмежна любов.

    Всевишній його теж, ма­буть, любив, бо прийшов Воло­дя на світ не лише талановитим, а й гарним: синьооким, струн­ким, дужим, усміхненим. Ось як про ці риси зовнішності сина писав батько:

Завихрилася у кімнаті
голуба пожежа –
твої очі спалахнули сміхом
(Вірш без назви)
…Упав мій розпач
на твої огалені рамена
й широкі груди…
…і на твої вродливі руки
… до ніг твоїх струнких,
невтомних 
(“Упав мій розпач”)
Так солодко торкається ду­мок і серця
синівська посмішка твоя
(“За руки взявшись”).

    Древні казали: “Заговори, щоб я тебе побачив”. А Володя говорив і голосом скрипки, і голосом серця, а нелише устами:

– Роки твої
– свічада велемовні.
– Дякую тобі
за дивний голос…
– Листи твої –
чарівні партитури –
щодня зі мною розмовляють.
В тій мові – вихори юнацтва,
подібні до розливів скрипки.
Я дякую тобі
за ту благословенну мову,
– Я дякую тобі
за ту любов пречисту.

    Хто міг передбачити, відстрочити або й відвернути біду?! Доля, кажуть, незворотна. Щоправда, і люди та лю­диська прикладаються до її течії. Та як же це можна, якщо Він був незвичайний?

І моришся
у радощах нестриму,
Увесь в сузір’ ї бджіл і мотилів
В полоні звуків,
зібраних незримо,
В оркестрах неба лісу і полів.
(“Елегія”).

    І, з точки зору батька, був Володя навіть надзвичайний

Хвилинами здасться,
Що ти раптово розчинився
у людяності і красі
й надав їм форму
власної особи
(“За руки взявшись”)

    Безмір любові до сина – це була, мабуть, та фатальність, яка не давала батькові прийти до себе після розлуки. І, навіть “коли змагають болі, я повер­таюся до твого світла й розкриваю груди перед ним, немов перед очима сонця” (“Я повер­таюся до твого світла”). Ми­хайло Григорович був упев­нений (і в цій упевненості є щось фаталістично-оптимі­стичне), що син також гото­вий був би жертвувати собою задля батька:

Якби ти знав
мою святу любов,
Ти б тисячі смертей
переборов.
І серед болів, жур,
жаских тривог
Ти б марище прогнав
з моїх очей
І зняв тягар самотності
з плечей –
Ти ж мій єдиний син,
єдиний бог.

    Оце боготворення сина ( лиш руки можу зводити до тебе – мого єдиного на світі божества – “Ночами проки­даюсь” ) – наслідок, звичайно, невгасимого почуття відчаю, розпуки, незворот­ності.

Звісно, мінорність циклу “не впускає” у нотний стан іншого тону, та все ж спогади повертають до щасливого ди­тинства, ранньої юності, коли Володю любило все живе і бджоли, і метелики, і ластівки, які могли шугати жваво над робочим столом і мало не тор­катися облич, бо мали батька й сина “за родичів найближ­чих” (“На балконі”), любили і сади…

Поет-батько ототожнює свою дитину не лише з денним світилом-сонцем, а й з місяцем ясним, без якого теж нема життя без якого “зогнивають зорі” і все втрачає сенс:

Як місяць не зійде,
То став цей осліпне,
Сховаються зорі,
Бліді, непривітні.
Як ти не приїдеш
До рідного дому,
Ніхто не розвіє
Мій смуток і втому
(“Весна сплела із рути “)…

    Не розвиднілось більше письменникові Михайлу Івасюкові, бо навіть небо і земля пройнялися болем утрати:

Дивлюсь в блакитне небо,
В таке, як твої очі,
Та сонця не впізнаю –
Лице його в сльозах.
Й дерева непритомні –
Їх пам’ять у судомі.

    А люди? Що ж люди? Їм переважно не болить чуже горе. А ще коли підсипають солі в рану, то вони готові й подивитись, як то болить, особливо, коли рана в люди­ни, яка вивищувалась над на­товпом, яка могла сягнути зорь. А потім усе “списується” на долю, хоч “вчинки” її цілком як у людини:

Що ж ти, доле,
підсиласш кобри
До безборонних
і дзвінких сердець.
Вони ж перлини –
ти це знаєш добре, –
Що красять нашої доби вінець.
Ти ж так стоптала
світ краси ідей,
Що й Прометей
зненавидів людей.
(“Доля”).

    А з долею на прю не вий­деш, виклику ці не пошлеш, її навіть не передбачити:

…Я став Сізіфом,
якому від богів
дістався камінь,
а руки в мене
не натреновані для цього.
(“Я не годен ховати серце”).

    І опустилися руки, хоч до цього вони не одну біду роз­вели, не одну скруту витрима­ли. Плакало каміння під нога­ми, як ішов поет-батько сино­вим містом, все впертіше німували його уста (хіба кри­чали іколи від болю), бо все менше вірив, що має з ким про свою розпуку говорити… Навіть не міг відповідати тим, хто щиро його запитував:

-Де ж син твш чудесний,
Що в нашому серці
Розбуджував весни?
(“Як місяць не зійде”).

    Не відповідав, хоч тільки він знав усю правду. Майже всю, бо повну правду того фа­тального дня чи ночі Володя забрав із собою… Та вірив бать­ко, що ” …твої благословенні тридцять років не стануть жов­тим листям, що люди спалюють увосени” (“Я повертаюсь до твого світла”), і що “осяяний людською добротою” син жи­тиме у пам’яті тих, хто його по-справжньому любив… І від цієї віри навіть “болі геть зника­ють, немов блукаючі вогні”.

Яка велика сила серця письменника. Таланту, який і в елегіях безмірного горя не зійшов на стежку “війни” – з собою, з долею, з винуватця­ми… Це ж яка мала бути сила тієї любові, щоб малість реаль­ності не заманила в тенета істерії… І визріло переконання, що мінорність, елегійність – це теж бальзам для душі, якщо цю душу ще не з’їла іржа байдужості.

У 80-ті – на початку 90-х років М.Івасюк звертається до теми Півночі, підказаної його вимушеним перебуванням на берегах Печори. Та якщо в романі «Пташка піднебесна» (1984), написаному на мате­ріалі життя лікарні, де працював автор, акцентовано на моментах людяності, виявленої до чотирирічної дівчинки, яка, втративши у страшному вирі війни батька й матір, знайшла батьківську й материн­ську ласку серед добрих людей, то в романі «У царстві вертухаїв» (друкувалися фрагменти в періодиці) постає інша Північ – анти-людяна, жорстока, злочинна, доведена до такого стану більшовицьким режимом.

Михайло Івасюк був невсипущим трудівником на різних ділянках рідної культури. Тож невипадково його діяльність відзначено Літера­турною премією ім. Дмитра Загула (1992) та Літературно-мистецькою премією ім. Сидора Воробкевича (1993).

У здійсненій письменником літературній редакції ідуть на кону нашого театру п’єси С. Воробкевича та С. Яричевського. В доробку М. Івасюка-фольклориста сотні записаних і впорядкованих народних перлин, з яких склалися, зокрема, книги «Казки Буковини. Казки Верховини» (1968), «Чарівне горнятко» (1971), «Казки Буковини» (1973) та підготовлена до друку «Золота карета». Як літературознавець він опублікував десятки статей, видав великий том творів С. Вороб­кевича (1986), підготував аналогічну книгу С. Яричевського. Очікують на видання його повість-казка із сучасного життя «Веселий поклик вічності», оповідання, новели, щоденникові записи, спомини. У тім числі й про те, як тонув у крижаній воді Печори, як гинув у смердючому гулагівському бараці Не втонув і не загинув Тому що приходили на підмогу добрі люди Тому що завше схилялася над ним доброю берегинею Україна.

Він жив нею і заради неї, найріднішої у світі землі, впродовж багатьох десятиліть, аж до фатального 5 лютого 1995 року Втім, він живе нею і нині, живе у своєму високопатріотичному і високохудож­ньому слові.

Творив інтелектуальну, літературну історію нашого краю Михайло Івасюк. Ось уже й сім років минає, як він пішов у кращий світ. Як вільне місце Дитинки й Зварича, так само вільне місце, яке займав у нашому житті, у нашій свідомості, а найпаче – у наших серцях цей мужній і шляхет­ний чоловік.