Він ішов по терню до зірок…

Він ішов по терню до зірок

Він міг би бути сьогодні серед нас і разом з нами ділити радість свого сходження на вершину мудрого патріаршого високоліття. Тієї витривалості і життєстійкості, яку дали йому у спадок батьки, з діда-прадіда трударі-хлібороби, вистачило б не тільки на вісімдесят років. Та якби ж то!..

Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті летячи
Розбили душу?..  

не раз і не два, мабуть, зринав у пам’яті гіркий роздум його духовного наставника й провідника. Здавалося, ці покутні слова народжувалися у найпотаємніших глибинах його власного сер­ця. Недарма він занотував у щоденни­ку: “Я ношу Тараса в грудях з дитинства, все життя молюсь до нього, бо він є творець мого світу. Люблю те, що лю­бив Шевченко, ненавиджу те, що нена­видів Шевченко. Нічого іншого не знаю і знати не хочу”.

Саме Шевченкові, як нікому іншому, вдалося осмислити і геніально передбачити увесь трагізм долі таланови­тих дітей його нещасної бездержавної нації. І його, Івасюкової, долі також. «Не­доля та неволя» — оце й усе, на що міг розраховувати мужицький син «на нашій, не своїй землі”.

У дитинстві і в ранній юності, на­вчаючись у румунському ліцеї спочат­ку у рідному Кіцмані, а потім у Чернів­цях, відчув він гіркоту погорди і зневаги і з боку нахабних, бездарних та заздрісних багацьких синків, і з боку обмежених, шовіністично настроєних учи­телів, і з боку офіційних властей королівської Румунії, які душили всяку прогресивну думку, проводили жорстоку румунізаторську політику стосовно українського населення Буковини.

Рятувала атмосфера працелюб­ності, національної гідності, взаємоповаги й любові, що панувала у батьків­ському домі, те що вроджена гордість і непокора, рано пробуджений потяг до поетичної творчості, невситима жага пізнання, непереборне устремління до світла і краси.

Як гарно було в світі високих дум, барвистих образів, чарівних звуків! Скільки райдужних мрій народжувалось у палкому юнацькому серці! Та все це зникало, як марево, нещадно розбивалося об скелі суворої дійсності. Погіршувався добробут великої і дружної родини, наближалися похмурі часи, коли одні брати

…несли в очах
сльоту сумних доріг,
які перетинали
чужі меридіани,
а іншим гук війни
у скроні стукав…

 Чорні дні настали і для наймолод­шого, Михайла. Щойно вступивши після гімназії в омріяний університет, він змушений був його покинути, бо нічим було платити за навчання. Нависла загроза мобілізації до румунської армії. Дове­лося попрощатися з юнацькою роман­тикою і у прямому значенні цього слова рятувати себе.

Бреду ізгоєм рідною землею
І що не день — все більш темнію, –
писав він у 1939 році.

Повіривши галасливій радянській пропаганді про блага соціалістичного ладу, про щастя жити у країні, «где так вольно дышит человек», Івасюк вирішує не чекати «вікопомного червня», переходить румуно-радянський кор­дон, і нова батьківщина «гостинно» роз­криває перед довірливим громадянином-неофітом двері своєї тюрми. Та й не одної! Після безконечних виснажливих допитів, після поневірянь у в’язничних камерах Станіслава, Львова, Одеси, Харкова він опинився у концтаборі аж на Далекій Півночі. Відгомін тих зловісних літ вчуваємо в одній із «роз­сипаних строф»:

Життя було пусткою,
голодною, недоброю,
а я — немов мангуста
перед коброю.

 А взагалі-то Михайло Григорович не любив про ЦЕ розповідати. Навіть тоді, коли ті, що зазнали незрівнянно менше лиха, вітійствували на мітингах, виставляючи напоказ свої кривди, мов бойові ордени, він мовчав, бо думав не про себе. Його як істинного гуманіста мучила думка про те, чому історія «так боязко і неохоче / копає вовчі ями для параноїків скажених,/ некоронованих злочинців /і коронованих кретинів?»

Його душу роз’їдав «пекучий сором за століття наше, що привело на світ убивць поетів». А зцілювала, просвітлювала душу радість усвідомлення того, що і в найтяжчих, найпекельніших умо­вах справжні люди залишаються людь­ми, не втрачають здатності співчувати, випромінювати ласку, творити добро. Він зустрів таких людей у неволі. Вони допомогли йому вижити, загартуватися, не втратити віри в розумний сенс життя. Як данину щирої вдячності цим, не вигаданим, а цілком реальним добротворцям написав він свій роман «Пташ­ка піднебесна”.

Після восьмилітньої розлуки зміг він нарешті переступити поріг отчого дому, обняти струджену, змарнілу матін­ку, посумувати на могилі батька, який так і не діждав побачити своїх синів разом — порозкидала їх по світу лиха доля…

Голодні й холодні були ті повоєнні роки, а він долав їх із якоюсь затятою, навіть веселою енергією. Чувся моло­дим і повносилим. Здавалося, що все погане залишилося позаду, що справжнє життя тільки починається. І він жив жадібно і спрагло, намагаючись надолужити усе, чого не встиг і що втратив. У Кіцманській середній школі викладав французьку мову і сам заочно вчився на французькому відділенні університету, записував народні пісні і казки, зрідка мережив листочки віршо­вими рядками і все частіше задумував­ся над тим, щоб попробувати себе у прозі.

Його вірною помічницею, добрим ангелом-хранителем стала кохана дру­жина, терпляча і лагідна чорнобрива красуня Софія, яка ніжним доторком руки уміла зняти напруження і втому, а тихим голосом вселити у душу спокій. Вона подарувала йому найдорожчий скарб, найбільше щастя — сина Воло­дю і донечок Галю та Оксанку, дітей розумних, гарних і талановитих.

У їхньому домі статки були більш ніж скромними, зате завжди було вдос­таль серйозної праці і натхненної твор­чості, непоказної любові і веселого сміху, мудрих книг і прекрасної музики.

Після сімнадцяти років учителю­вання Михайло Григорович прийшов на кафедру української літератури Чернівецького держуніверситету, швид­ко освоїв університетські курси, захистив кандидатську дисертацію, став доцентом і успішно трудився аж до 1987 року, коли на зміну йому прийшла донька Оксана Михайлівна.

Все популярнішим серед читачів і помітнішим серед літераторів ставав Михайло Івасюк як автор оповідань, повістей, романів. Дебютувавши у 1957 році повістю «Чуєш, брате мій», він уже в 1960-му друкує перший роман «Чер­воні троянди», а потім одна за одною виходять книга «Відламана галузка», «Двобій», “Весняні громовиці», «Вирок», «Серце не камінь», «Пташка піднебес­на», збірки буковинських народних ка­зок, історичний роман-дилогія «Балада про вершника на білому коні» та «Ли­царі великої любові». Його лебединою піснею стала поетична збірка «Елегії для сина”. І ось-ось має з’явитися окре­мим виданням  історичний роман, вид­рукуваний уперше на шпальтах газети “Буковинське віче”, ”’Турнір королівсь­ких блазнів».

На перший погляд, ніби все гаразд. Ішов чоловік від успіху до успіху, від перемоги до перемоги — вперед і вище, одним словом. Типова доля буковинсь­кого інтелігента, якого радянська влада підняла до осяйних висот. І тільки його пошматоване інфарктами серце знало справжню ціну цьому зовнішньо­му благополуччю. Знало, як то почуватися під недремним наглядом “компе­тентних органів», як то нести тягар ко­лишніх неіснуючих провин і бути під постійною підозрою сьогодні, як уберегти й захистити дітей своїх від темних людців і вміло організованих прово­кацій. Найпідступнішим і найболючішим ударом по ньому і по всій українській культурі стало вбивство Володі. Це була та блискавка, що здатна спопелити сер­це наймогутнішого нелиня. «Доля наша страшна, зла, жорстока», — нотує він у щоденнику.

Михайло Григорович був, безперечно, щасливий з того, що дожив до днів незалежності, що не тільки як свідок, а й як активний учасник сприяв першим крокам молодої української державності. Та надто вже дорогою ціною далося йому це щастя. Він прийшов до нього по колючому терню гадючих язиків і чужинських багнетів. Не дай, Боже, нікому такої долі.

Анатолій Добрянський, заслужений діяч мистецтв України, кандидат філологічних наук

 

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex


Comments are closed.