Михайло Івасюк. Поетичний образ сина

  Надія Бабич, професор,
кандидат філологічних наук

Його любили – щемно, трепетно, гордо. Воло­димира Івасюка – сина, бра­та, композитора, музиканта… З цією любов’ю не крилися, він її відчував, але вона його не псувала. Навпаки, справді прагнув ставати досконалі­шим. І це йому вдавалося
Великим митцям важко мати не менш великого бать­ка, бо тому, хто зостається, коли щось трапляється, не знайти властивого простим смертним умиротворення душі своєї. І тоді не лише каже, а й згоряє батько словами:

Я не прощу собі ніколи того,
Що не зумів умерти 
замість нього.

(“Зі мною ніч безкрая”).

Ми знаємо – спалив себе тугою за сином письменник Михайло Григорович Івасюк. Не поважні роки, і навіть не важка недуга дошкуляли най­більше, а неймовірне бажання того, щоб відхід сина Володи­мира виявився сном. Може, саме тому цикл поетичних творів “Елегії для сина” (Уж­город, 1991) з однойменної збірки М. Івасюка завершується “Колисковою”:

Хай ніч, любий сину,
Снує срібний шовк,
Ти спи – на сторожі
Безмежна любов.

І Всевишній його теж, ма­буть, любив, бо прийшов Воло­дя на світ не лише талановитим, а й гарним: синьооким, струн­ким, дужим, усміхненим. Ось як про ці риси зовнішності сина написав батько:

Завихрилася у кімнаті
голуба пожежа –
твої очі спалахнули сміхом
(Вірш без назви).

…Упав мій розпач
на твої оголені рамена
й широкі груди…
…і на твої вродливі руки
до ніг твоїх струнких, невтомних 

(“Упав мій розпач”).

Так солодко торкається ду­мок
і серця
Синівська посмішка твоя
(“За руки взявшись”).

Древні казали: “Заговори, щоб я тебе побачив”. А Володя говорив і голосом скрипки, і голосом серця, а не лише устами:

 Роки твої – свічада велемовні.
Дякую тобі за дивний голос…
Листи твої – чарівні

                          партитури –
Щодня зі мною розмовляють.
В тій мові – вихори юнацтва,
Подібні до розливів скрипки.
Я дякую тобі за ту

                            благословенну мову,
Я дякую тобі за ту любов

                             пречисту.

Хто міг передбачити, відстрочити або й відвернути біду? Доля, кажуть, незворотна. Щоправда, і люди та лю­диська прикладаються до її течії. Та як же це можна, якщо Він був незвичайний?

І маришся у радощах нестриму,
Увесь в сузір’ї бджіл і мотилів,
В полоні звуків, зібраних

                                       незримо,
В оркестрах неба, лісу і полів

(“Елегія”).

    І, з точки зору батька, був Володя навіть надзвичайний:

Хвилинами здається,
Що ти раптово розчинився
У людяності і красі
Й надав їм форму власної особи

(“За руки взявшись”).

Безмір любові до сина – це була, мабуть, та фатальність, яка не давала батькові прийти до себе після розлуки. І, навіть “коли змагають болі, я повертаюся до твого світла й розкриваю груди перед ним, немов перед очима сонця” (“Я повер­таюся до твого світла”). Ми­хайло Івасюк був упев­нений (і в цій упевненості є щось фаталістично-оптимі­стичне), що син також гото­вий був би жертвувати собою задля батька:

Якби ти знав мою святу любов,
Ти б тисячі смертей переборов.
І серед болів, жур, жаских

                                          тривог
Ти б марище прогнав з моїх очей
І зняв тягар самотності з

                                          плечей –
Ти ж мій єдиний син, єдиний бог.

Оце боготворення сина («лиш руки можу зводити до тебе – мого єдиного на світі божества» – “Ночами проки­даюсь” ) – наслідок, звичайно, невгасимого почуття відчаю, розпуки, незворот­ності.
Звісно, мінорність циклу “не впускає” у нотний стан іншого тону, та все ж спогади повертають до щасливого ди­тинства, ранньої юності, коли Володю любило все живе: і бджоли, і метелики, і ластівки, які могли шугати жваво над робочим столом і мало не тор­катися облич, бо мали батька й сина “за родичів найближ­чих” (“На балконі”), любили і сади…
Поет-батько ототожнює свою дитину не лише з денним світилом-сонцем, а й з місяцем ясним, без якого теж нема життя, без якого “зогнивають зорі” і все втрачає сенс:

Як місяць не зійде,
То став цей осліпне,
Сховаються зорі,
Бліді, непривітні.
Як ти не приїдеш
До рідного дому,
Ніхто не розвіє
Мій смуток і втому
(“Весна сплела із рути “).

Не розвиднілось більше письменникові Михайлу Івасюкові, бо навіть небо і земля пройнялися болем утрати:

Дивлюсь в блакитне небо,
В таке, як твої очі,
Та сонця не впізнаю –
Лице його в сльозах.
Й дерева непритомні –
Їх пам’ять у судомі…

А люди? Що ж люди? Їм, переважно, не болить чуже горе. А ще коли підсипають солі в рану, то вони готові й подивитись, як то болить, особливо, коли рана в люди­ни, що вивищувалася над на­товпом і могла сягнути зір. А потім усе “списується” на долю, хоч “вчинки” її цілком як у людини:

Що ж ти, доле, підсилаєш кобри
До безборонних і дзвінких

                                             сердець?
Вони ж перлини – ти це знаєш

                                                добре, –
Що красять нашої доби вінець.
Ти ж так стоптала світ

                                               краси, ідей,
Що й Прометей зненавидів

                                                людей
(“Доля”).

А з долею на прю не вий­деш, виклику їй не пошлеш, її навіть не передбачити:

…Я став Сізіфом, якому від богів

                дістався камінь,

                              а руки в мене
        не натреновані для цього
(“Я не годен ховати серце”).

І опустилися руки, хоч до цього вони не одну біду роз­вели, не одну скруту витрима­ли. Плакало каміння під нога­ми, як ішов поет-батько сино­вим містом, все упертіше німували його уста (хіба кри­чали інколи від болю), бо все менше вірив, що має з ким про свою розлуку говорити… Навіть не міг відповідати тим, хто його щиро запитував:

Де ж син твій чудесний,
Що в нашому серці
Розбуджував весни?

(“Як місяць не зійде”).

Не відповідав, хоч тільки він знав усю правду. Майже всю, бо повну правду того фа­тального дня чи ночі Володя забрав із собою. Та вірив бать­ко, що ” …твої благословенні тридцять років не стануть жов­тим листям, що люди спалюють восени” (“Я повертаюсь до твого світла”), і що, “осяяний людською добротою”, син жи­тиме у пам’яті тих, хто його по-справжньому любив. І від цієї віри навіть “болі геть зника­ють, немов блукаючі вогні”.
Тримаю в руках збірку Михайла Івасюка «Елегії для сина» з дарчим написом уже знесиленої руки нашого письменника і впевнююсь у великій силі серця, таланту, який і в елегіях безмірного горя не зійшов на стежку “війни” – з собою, з долею, з винуватця­ми. Це ж яка мала бути сила тієї любові, щоб малість реаль­ності не заманила в тенета історії… І визріло переконання, що мінорність, елегійність – це теж бальзам для душі, якщо цю душу ще не з’їла іржа байдужості.

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex


Comments are closed.